Світ крокує в сторону гуманізму: з розвитком технологій сильніший фізично перестає бути значимішим, а цінність слабших і необхідність підтримки їх не викликає сумнівів. На цій хвилі все гучніше звучить тема домашнього насильства, і це радує, бо відкриту проблему легше вирішувати, аніж ту, яку замовчують.
Домашнє насильство – тема тонка, неприємна, але, на жаль, актуальна. І недарма вона виокремлюється. Адже окрім, власне, насильства, додає болю те, що воно чиниться вдома людиною, якій довіряють. Це психологічна бомба, яка одномоментно піднімає купу внутрішніх конфліктів.
За даними Мінсоцполітики, в Україні від домашнього насильства потерпає кожна п’ята жінка, тому акцент в статті на жінок, однак все сказане поширюється і на чоловіків (12% звернень у 2020), і на дітей. Якщо врахувати, що до обліку потрапляють лише офіційно зафіксовані звернення, то кількість постраждалих ще більша. Це значить, що майже кожен має у своєму оточенні таку людину. Як почувається жертва насилля і чому вона залишається у таких стосунках – присвячена перша частина статті.
Чому вона залишається
Ніби ж усе просто: раз на тебе підняли руку – забирайся і йди. Не можеш сама – близькі люди, телефони довіри, соціальні служби, психологи, поліція – звертайся за допомогою.
Базова потреба людини – мати відчуття “я-хороший”, яке є запорукою миру з собою. Саме через це ми найбільше злимося на тих, кому самі ж вчинили зле, і любимо тих, кому робимо добре. Через це виникає ота специфічна бандитська мораль: у того, хто коїть насилля, завжди (!!) винна жертва.
А жертва розривається зсередини, бо вона ж ніби хороша, а її зневажають, принижують, обвинувачують. Виходить, поганий той, хто її ображає? Але ж вона його любить! Хіба ж поганих люблять? Люблять хороших. Раз вона його любить, то він хороший. То це вона погана і заслуговує на таке ставлення? Але ж вона нічого поганого не зробила! І знову по колу.
Життя у тумані
З усього видно пекельний конфлікт: дім – безпечне місце і дім – місце загрози. Кохана людина – джерело ніжних почуттів і джерело болю.
Проте жертвою це не усвідомлюється. “Як у тумані”, “Я не розуміла, що відбувається” – саме так описують свій стан постраждалі. Психіка не спроможна навіть дати чітку картинку, бо усі ресурси направлені на одну задачу – зберегти свою цілісність, не розлетітися на друзки, втримати своє Я.
Після знущань агресор змінює роль – просить пробачення, клянеться в коханні. І картинка всередині знов ламається: він же точно не поганий, він мене любить, це я напридумувала, забагато від нього хочу, може ж бути все добре, все можна виправити, і вже стільки часу, сил і здоров’я вкладено в ці стосунки. І жертві потрібно складати новий пазл, щоб розуміти, де вона взагалі в цьому світі.
Оця постійна внутрішня робота вимагає багато часу і сил. У кожного в житті стаються серйозні кризи, глибокі переломні моменти (згадайте, як це!), а тут вони переживаються мало не щодня. Тому не те що дія, а й думка про те, щоб протистояти і розірвати цей ланцюжок спочатку навіть не з’являється. Натомість є постійне картання себе – за те, що вчинила не так, а сяк; не те, не тоді і не так сказала; не пішла за першої ж нагоди; недостатньо гарна/ розумна/ чутлива. А ще ж треба посміхатися на роботі, перед друзями й рідними, бо ж зізнатися – соромно, бо “хороші дівчатка такого терпіти не будуть” і “самадуравиновата”, а близькі ще й переживати будуть.
Б’є – значить ламає
Рідко трапляється, що чоловік б’є жінку на самому початку стосунків, – вона ж може і піти. Як правило, рукоприкладство починається, коли агресор розуміє, що сил на опір у жертви вже нема, що нікуди вона від нього не дінеться. А до описаних переживань додається фізичний біль, страх і відчуття безпорадності.
Тож вона не йде, бо не може.
Якщо не знайти додаткового ресурсу, людина зовсім виснажується, втрачає волю і навіть надію на зміни. Якщо ж джерело ресурсу з’явиться, то психіка починає потроху відновлюватися, захищатися, накопичуються сили вирватися з таких стосунків. Ресурсом може стати будь-що: і злість, і страх, і любов, і навіть оточення.
У другій частині статті йтиметься про те, чим можна допомогти близькій людині, яка втрапила у таку халепу.
Автор: НАТАЛІЯ АНДРУШКО, психолог, екофасилітатор, супервізор, член Української асоціації екологічної психологічної допомоги.
