БАГАТОДІТНЕ МАТЕРИНСТВО

Коли я стала зустрічатися зі своїм майбутнім чоловіком якось напівжартома ми вирішили, що у нас буде свій приватний будинок і троє дітей. За будинок відповідав чоловік. Про трьох дітей «пожартувала» я. На тому і зійшлися. 

Зараз, згадуючи про цей епізод, скажу чесно, дивуюся. Тому що від початку не думала про великий будинок – мені завжди було зручно жити у квартирі, бо я киянка, формат життя якої від народження був квартирний і міський. 

Тоді, а мені було двадцять, діти не входили у коло моїх інтересів та мрій. Про все, що завгодно: про сукні, подорожі, іспити, спілкування, вечірки, підробітки, необмежений час для японської (ієрогліфи були зі мною повсюди) і кохання. Тож жарти про дітей дійсно були тоді лише жартами. 

Довіра світу як основа

У стані жінки-дівчинки з приблизно таким колом інтересів, як описано вище, могла би залишатися дуже довго. Так приблизно і було. Йшов час, а вийти у рішення усвідомленого батьківства не наважувалась. Від доброго безтурботного життя відмовлятися не так вже й просто. 

Бо дуже вже спокійно та комфортно жилося мені у тій сибаритській парадигмі. До певного часу. Я опущу обставини, через які вийшла у рішення свого материнства з первістком. Там було змішано багато внутрішніх трансформацій та зовнішніх чинників. На це знадобилося трохи життєвого часу та досвіду. Але найголовніше – йшлося про довіру світу та безумовне прийняття ситуації. Якраз це була моя зона росту до вагітності. І це найперше, з чим я впоралася, зайшовши у материнство. 

Довіра світу та прийняття ситуації – це те, що стає основоположним моментом у питанні дітей та їхньої кількості, як на мене. Без цих двох складових дуже важко йти шляхом свідомого материнства, яке передбачає і постійну включеність, і постійну роботу над собою і, авжеж, супутні до цього втому, розчарування, незадоволення і ще раз втому. Однак поряд із цим ідуть така радість від того, що відбувається з тобою через іншу людину, така відкритість і душевна щедрість, що їх годі знайти у якихось інших процесах, ніж материнство (батьківство). 

Довіра світу та прийняття керують жінкою від зачаття, коли вона погоджується дати життя іншій людині. Вони ведуть її впродовж дев’яти місяців і допомагають у вирішальному моменті пологів. Звичайно, тут також спрацьовує сукупність факторів: від вибору місця народження дитини до лікаря, з яким жінка проходить цей непростий шлях. Однак, і тут також партнерство і довіра до себе – грають ключову роль. 

З народженням первістка народилася я як мама. І певною мірою як нова жінка. А потім щоденна робота мамою, в якій я зростала зі своїм старшим сином, розкрила мене. Ті мої особистісні якості та риси, які досі залишалися в тіні яскравих рис, набутих та відшліфованих до цього, але терпляче чекали свого часу, раптом вийшли на передній план. І у фокусі було відкрите серце.

Перший досвід материнства, який виявився благодатним для мене, дитини і всієї нашої родини, привів за руку середнього синочка, і за кілька років і молодшого. І з кожною новою дитиною відбувалася нова я. 

З меншою кількістю страху (вони зменшувалися пропорційно кількості дітей у родині), добровільними обов’язками, які виконувати було зовсім не складно. Відповідальністю, яка не обтяжувала. І все це приносило радість, наповнення і давало такий ресурс, який потребував виходу. 

Серце матері може вмістити у себе всіх її дітей

У моєму випадку виявилося, що воно відкрилося і на інших дітей. Обставини стали складатися таким чином, що весь попередній досвід, помножений на любов до своїх, запустив ідею зробити для них свою школу. І як будь-яка добра ідея, за кілька років вона вийшла за рамки суто «школи для своїх». Тож зараз я кажу, що у мене не троє дітей, а майже півсотні: всі мої вихованці, на яких серце відкривається легко. Так, ніби туди вмонтувався якийсь спеціальний датчик, який качає ці серцеві м’язи. 

– Ви педагог? – питають мене матусі, де би я не з’явилася. Тому що діти, ніби «зчитують» цей датчик і скрізь знаходять мене. 

– Я не те, щоби педагог, – кажу у відповідь, – але у мене є своя школа. І останнім часом саме з цієї фрази починається більшість моїх розмов з іншими батьками, яким розповідаю, як вийшла в ідею школи, що там роблю і чим у ній живу. Невіддільно від своїх та чужих дітей, які постійно у моїй орбіті. 

Розповідаю, що через материнство змогла вийти на такі рішення, на які би ніколи не наважилася, продовжуючи безтурботне бездітне життя. Не відкрила би школу, не стала би консультантом, який допомагає людям у пошуку смислів. Не писала би книжки, і не створювала б цікаві творчі інструменти для допомоги іншим. 

Оці всі «не» стали би прикрими нездійсненними пригодами, в які би я ніколи не вийшла у світлі свого тодішнього егоїстичного світогляду. Втім, про які би ніколи не дізналася і напевно, спала би собі спокійно. Зараз цього сказати напевно неможливо. Бо історія, на щастя, не любить умовного способу.

– Це заморочливо, Таню, – сказала мені одна моя знайома. – За ті гроші, що їх вклала у проєкт, ти спокійно могла би вивчити дітей у найкращих школах світу.

– Авжеж, – погоджуюсь я. – Але у такому випадку я не бачила би нічого з того, чим живуть мої діти, не розділяла би це з ними. І знову ж таки, не зростала.

Саме це і є найкраща, найпривабливіша, і так, заморочлива, але така благодатна пригода, яку прийнято називати материнством. В якій я перебуваю вже практично п’ятнадцять років свого свідомо-захопливого життя. 

АВТОР: Тетяна Бондарчук, консультантка, засновниця альтернативного шкільного проекту «Наша школа», авторка гри «Мій ІКІГАЙ», письменниця.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *