Ще тиждень тому розповідаючи про дива, я б написала про всі ті чудові, неймовірні і прекрасні речі, що відбулися в моєму життя. Наприклад, як я раптом почала писати короткі оповідання, і в мене народилась книга. Як хотіла потрапити до Ісландії, і опинилась там. Як шукала однодумців, і в мене з’явилась група для творчих вечорів.
Але тиждень тому в мене сталася важлива розмова. В це важко повірити, але в мене відбулась розмова з Дивом. І воно мені прямо заявило:
– Те, що ти називаєш дивами, не що інше як результати твоїх дій, твоєї наполегливої праці. Це плоди, що вирослі з посадженого насіння.
Я спочатку не зрозуміла:
– Про що мова? До чого тут я? Це ж все дива! Те, що не можна пояснити. Те, що просто стається. Завдяки обставинам, що вдало склались і незалежно від мене.
– Жартуєш? – відповідає мені Диво. – Те, що ти не можеш це пояснити і не бачиш логічні та причинно-наслідкові зв’язки, не означає, що їх немає. От книга, наприклад. Ти весь час повторюєш, що то диво. Ти й мріяти про таке не могла. Аж раптом тримаєш власну книгу в руках. Але ж вона не з’явилась сама по собі. Ти її писала. Кожного дня. Оповідання за оповіданням. Редагувала. Збирала. Прийняла рішення. Наважилась. Знайшла коректора, типографію. І ось вона – книга! Стільки кроків, стільки дій, а ти говориш, що воно саме. Хм, саме? Це все ти.
– Не зовсім, – відповідаю уперто: не хочу, щоб в мене так запросто вкрали моє диво, – Я ж навіть не дивилась в ту сторону. Не мріяла і не планувала. Воно дійсно саме. Книга сама знайшла мене.
– От вже наполегливе дівчисько, – сміється Диво. – Ти хочеш, щоб ми далі розкручували весь ланцюжок, і дійшли до того моменту, коли в дитинстві ти написала своє перше детективне оповідання. Щоправда, так і не закінчила його.
– Ого, ну ти далеко пішло, Диво, – засперечалася я.
– Ну я ж тобі про це й кажу. Насіннячко саджається, а потім з’являється плід. Ти можеш просто забути, коли його посадила. І навіть забути про полив та добрива, але якщо воно міцне, якщо воно може дати гарні плоди, то так чи інакше воно проросте, – наполягало Диво на своєму.
– Гаразд, – кажу я. – Книгу ще можна якось притягнути за вуха. А як бути зі справжніми дивами? – йду в наступ.
– Наприклад, – не здається Диво. – Якими такими справжніми?
– Справжнє – це те, яке відбувається без мого втручання, без моїх дій, може, навіть без моїх намірів, – мрійливо пояснюю.
– От, недовірлива, – хитає головою. – Ну, як щось відбувається з тобою, але без тебе і твоїх намірів?
– Уявімо, я запізнююсь через затори на літак. Прошу янголів, небеса чи вищу силу мені допомогти. Аж раптом дорога звільняється, автівка без перешкод доїжджає до аеропорту, і за хвилину до вильоту я займаю своє місце біля вікна. Диво ж? Диво! Справжнє! – переможним тоном завершую.
– Що за звичка все ділити на групи і типи, навішувати ярлики, давати якісь назви. Навіть дивам. А звідки ти знаєш, що колись раніше не посадила насіння того, щоб встигнути на літак? Може, ти колись пропустила когось в черзі, і людина не запізнилась на свій трамвай чи автобус. Чи підказала дорогу, і хтось вчасно прийшов на зустріч, – апелює Диво.
– Це вже занадто! Якщо так дивитись…
– А тільки так і варто дивитись. Світ, ой, який непростий і зовсім нелінійний. І те, що ви, люди, називаєте дивами – насіння, що дозріло в свій час.
– Так нечесно! Ти відбираєш в мне казку! – мало не плачу.
– Невже? А чому вірити в те, що всі дива так чи інакше створені самою людиною, тобі здається менш вартісним, ніж гадати, що то подарунок небес, який ти не можеш собі пояснити, – суворо запитує Диво.
– Може, це не так цікаво.
– То тобі цікавостей мало? А взяти і видати книгу – не цікаво? Цікаво, щоб вона якось, ніби сама. Навіщо гратися в хованки? Прийми вже, що все ти. Навіть те, що ти не можеш пояснити. Ти бачиш рожевий світанок і кажеш: “Диво”. Ти з захопленням дивишся на падаючий сніг і майже наспівуєш вголос: “Диво”. Ти п’єш смачнющу каву, насолоджуючись кожним ковтком, і шепочеш: “Диво”. Але це все йде від тебе. Розумієш? Всі дива в твоєму житті – це твоє сприйняття світу. Хтось не помітить райдуги над океаном, а комусь північне сяйво здається посереднім видовищем. Тому що всі дива в середині. І як маленьке насіння, вони проростають тільки там, де про них дбають. Де готові до зустрічі з ними. Де їх люблять і чекають. Тому і книга для тебе – диво. І схід сонця – диво. Для тебе все диво. Ти в них віриш, тому і бачиш в усьому. Тобі дуже хочеться, щоб вони з тобою ставалися, але, повір, вони всі в тобі, – ласково обійняло мене Диво.
– Дякую, Диво, – шепочу йому наостанок.
І як тепер жити з таким знанням?
Хіба що продовжувати помічати дива, як в простих речах, так і великих, вірити в них та створювати. А що ще залишається?
Автор: МАРІЯ КАМЕНСЬКА, художниця, фотограф, письменниця.
