Ідеал vs Реальність

 

Ідеал – явище, яке складається із суцільних протиріч, яке є водночас і потужним рушієм і гальмами у розвитку як окремої людини так і цілого суспільства. Чи вартий будь-який ідеал або гонка за ним тих надзусиль, які ми для цього прикладаємо, щоб, зрештою, отримати в реалі ідеальну картинку, складену у нашій голові. Як у прагненні створити ідеальний світ не перетнути межу між здоровим глуздом та безумством, бажаним та існуючим.

Вічний ідеаліст

Цього тижня я зі своїми учнями дискутували навколо «вічності» образу Дон Кіхота. Дітям важко збагнути, що ж такого унікального у цьому дивакові, що у 2002-му році цей твір було визнано найвидатнішим у другому тисячолітті. Важко зрозуміти трагізм і комізм головного героя, цей очевидний характерний дисонанс.

Роман Сервантеса актуальний у наш час так само, як на початку 17 століття, коли був написаний. От лише акценти трохи змінилися. І не треба далеко ходити за прикладами. У мене в житті, як і у багатьох читачів, були періоди, коли ідеальна картинка, створена в уяві під впливом  зовнішніх або внутрішніх, а частіше і тих, і тих чинників, керувала нашими вчинками. Особисто у мене ніколи не було стовідсоткового результату у досягненні цього ідеалу. Бо він – лише плід уяви, стереотип, чужа красива картинка, навіяна мені соціальними установками. У прагненні досягти цього недосяжного стовідсоткового результату, ми часто почуваємося як Дон Кіхот, який воює з вітряками. Вкладаючи всі сили та енергію у цю боротьбу за недосяжне, зрештою почуваємося виснажено, спустошено і розчаровано. 

З учнями ми вийшли у дискусію про ідеалістів та реалістів. Більшість хлопців зійшлися, що дивитися на світ реально – найкраще для психіки. Дівчата погодилися, однак зазначили, що без прагнення ідеалу, життя стає значно пріснішим та сірішим. Звернулися до мене як до кінцевої інстанції. Я промовила своє улюблене слово «баланс», а потім задумалася: а чи не є прагнення балансу так само гонитвою за ідеальною картинкою життя? Відігнала від себе ці крамольні думки, вирішивши, як ще одна улюблена моя героїня Скарлетт О’Хара, подумати про це завтра. 

Герой Сервантеса, його складна і водночас велична постать, дискусія з учнями, вивели мене у стан роздумів про дуальність ідеального та реального. Я задала дітям питання, чи могла доля Дон Кіхота скластися інакше, якби не його прагнення ідеальності у реальному світі і спроб втілення цього ідеалу. Вони вирішили, що так.

– І ким би він тоді був? – запитала я. Вони призадумалися. Потім хтось несміливо відповів:

– Звичайною людиною.

– У такому випадку, чи читали б ми зараз книгу про нього? – вела я далі. Діти одностайно вирішили, що ні, не читали. Було б нецікаво.

– То, може, ідеалізм – не такий вже однозначний для заперечення? – спитала я у них. І слухаючи думки, що має бути золота середина, думала про своє. 

Реальна ідеальність

Як невиправна ідеалістка, що донкіхотствує в освіті уже п’ятий рік, і бореться з системними вітряками через власний освітній проект. Як та, що системно дбає про покинутих тварин у притулку, тибетських та християнських монахів у сподіваннях, що колись настане мир на всій планеті. Як та, яка робить ще багато «дивних» з точки зору загальноприйнятих речей, визнала – саме цей невиправний ідеалізм є потужним рушієм у окремо взятому випадку. Моєму. Саме він спонукає рухатися і не зупинятися попри всі зовнішні перешкоди та внутрішні сумніви. 

Однак зараз я знаю: важливо усвідомлювати, що 100 % не буде ніколи. І давши згоду на «мінус хоча би 30», я починаю рух. У сторону того ідеального світу, який існує у моїй паралельній реальності. Поступово інтегруючи його у світ, в якому живу я, моя родина та інші люди. Знаю, що на сто відсотків вони не співпадуть ніколи. Але на якусь коротку мить можуть наблизитися до спільної точки. І саме тоді приходить відчуття щастя і повноти життя. 

А потім – знову рух у напрямку втілення ідеї. І так весь час, по висхідній спіралі. Бо поки жива ідея – існує рух. А рух – це життя, у якому ідея та здоровий глузд часто знаходяться по різні сторони. Однак часами, все ж таки, співпадають і отримують шанс бути втіленими. І стати абсолютною реальністю. Треба лише трішки постаратися, усвідомлюючи, заради чого це все. А тут вже у кожного своя мотивація. І своя ідея. 

АВТОР: Тетяна Бондарчук, консультантка, авторка гри «Мій ІКІГАЙ», засновниця альтернативного шкільного проекту, письменниця.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *