Помста – страва, яку подають холодною. Проте скільки ж в ній є пристрасті, емоцій, вогню. Бажання праведної помсти бурлить енергією і картинками беззаперечної справедливості. На щастя, не всі готові відплатити тією ж монетою своєму кривднику. Адже крім гарячого бажання помститися у кожного з нас є моральність, віра, цінності, і перетнути цю межу – значить вчинити ще гірше, ніж вчинили із тобою. Чи це слабкість, яка прикрашена пишними словами? І помста – справа для сильних духом, які поважають та відстоюють себе і свою правду.
Солодкі мстиві фантазії та реальне життя
– Знаєш, я думаю, що більшість людей відрізняється мстивою натурою, – сказала мені моя добра подруга. Була весна, ми сиділи на даху київського гуртожитка, нам ще не було двадцяти років. То була якась гучна студентська вечірка, яка може максимально зблизити людей, так само як і максимально розвести. Причому мова може йти, наприклад, про час в одну добу, настільки інтенсивно все відбувається у період, коли ти належиш до так званих «teen».
– Чому ти так вважаєш? – я була здивована почутим, адже подруга дуже чемна дівчинка з професорської родини, і раптом такі думки.
– Життєвий досвід, – стенула вона плечима, випустивши гарне кільце сигаретного диму.
Для мене це тоді був серйозний аргумент, я більше не задавала питань, але час від часу стала ловити себе на думці, що відстежую деякі вчинки моїх тодішніх однокашників. Так, ніби шукала або спростування, або підтвердження озвученої подругою тези.
Йшов час. У моїй реальності помста як явище існувала лише в бразильських та голівудських серіалах, які тоді заполнили всі телеканали. Ну і в книжках. Спіймала себе на тому, що коли дивлюся епізод з нечесною грою, або читаю про це у романі, сильно заводжуся. Наявність “антигероя”, хай би навіть не у твоїй життєвій історії, суттєво підвищувала рейтинговість побаченого або прочитаного. Хотілося продовження. Аби ще і ще качнути в собі щось. Щось, що до пори було непроявленим, від чого перехоплювало подих, що спонукало до заперечення і водночас думки: хіба так можна? Хіба так буває? Ну і потім: а що, хіба не страшно “ось так” робити речі, які, на мою думку, міг дозволити собі лише пан Бог. Ну, або Той, хто у постійній із Ним суперечці-суперництві.
– Тобі пощастило, – підвів риску під дискусією про помсту ще один мій знайомий, який всерйоз роздумував, як краще покарати дівчину, яка йому зрадила. – У тебе спокійний характер і ти швидко вмикаєш здоровий глузд.
– До чого тут характер? – знову засперечалася я, – коли йдеться про помсту, спрацьовують інші чинники.
– Наприклад?
– Виховання, моральність, віра…
– Ой, – він поморщилася, – ти нагадуєш мені мою бабусю. Вона також ці слова дуже любить вживати. Але будь-яка моральність закінчується там, де починається пристрасть. А помста – дуже пристрасна річ. Принаймні, я так думаю.
– Але ж пристрасть має здатність минати, як і все інше. З чим ти потім залишишся? – заперечила я тоді.
– Немає значення. Головне – отримати сатисфакцію в моменті. Байдуже, наскільки він швидкоплинний. Адже не завжди у тебе є час розважити про моральність вчинку. Ти просто реагуєш, і все. А висновки вже потім робиш.
Той хлопець так і не наважився тоді помститися своїй колишній дівчині. Щоразу, коли ми зустрічалися, повертав розмову у русло рефлексій та риторичних питань “як бути?” і “що робити?”, які швидко закінчилися з його новою закоханістю.
Досить довго помста як явище у моєму житті залишалася лише на телеекрані та на книжкових сторінках. З якогось часу я перестала взагалі дивитися телевізор, і помста залишилася як спогад. З прочитаного. Більшість творів мають антигероїв, за якими стежити і цікаво, і захопливо. Якщо автор сильний, ці відчуття множаться ще й на несприйняття, засудження, бажання, аби пошвидше все викрилося. І справедливого покарання винуватцю. Авжеж!
Дати обраточку
Однак, одна справа – книжки, інша – реальне життя. Коли думаєш про себе у якомусь ключі, часто трапляється так, що життя підкидає тобі прямо протилежну цій думці задачу. Так і зі мною почало траплятися. Кілька осіб у певний час мого життя викликали у мене дуже палкі бажання “дати обраточку”.
Саме рефлексії на тему “як могло би бути, якби…” додавали моєму спокійному життю справжнього перцю. До рефлексій домішувалися бурхливі емоції, підігріті безкінечними обговореннями з найближчими мені людьми. Тема, в яку постійно підкидали хмизу, горіла яскраво та довго. Часом, наражаючи мене на ризики самій бути спаленій у тому вогні.
Мушу визнати: помста навіть просто як ідея була дуже ресурсною саме з точки зору емоцій, межуючих із пристрастями. Від реального кроку перейти до справи мене стримував, авжеж, “мій спокійний характер” та “здоровий глузд”. Хоча дехто називав це “слабкістю” і не приймав таку позицію.
Зараз, коли я вже розвʼязала для себе цю задачку, усвідомлюю: тоді мене стримував не слабкий характер. А ідея – не робити ближньому такого, що собі би не бажаєш. Мабуть, це було основним стримуючим фактором. А ще закладені з дитинства цінності, через які, як виявилося, переступити було неможливо. Попри всю ту бурхливість та буремність пристрастей, якими була охоплена, коли у голові спливали солодкі уявні картинки розплати.
Зараз я вже знаю, що дійсно є речі, які не зможу зробити. Помста – одна з ключових. Просто тому, що розумію, як влаштований Всесвіт, і як будь-які ситуації при правильному переосмисленні ведуть нас шляхом трансформацій.
Водночас зрозумію людину, яка виношує план помститися “кривднику”. Все залежить від обставин і характеру. Бо помста з пристрасті не одне й те ж саме, що і помста з підлості. Хоча з точки зору людської душі, що один, що інший результат – прикрі. Можлива сатисфакція в моменті, однак страждань не уникнути. В обох випадках, питання лише тривалості подальших сумнівів і того, в який спосіб це повернеться людині.
А ти можеш?
– Любиш ти розводити гуманістичну філософію, – напівжартома напівсерйозно дорікнув мені один мій колега по психологічному цеху. – У житті гуманісти в переважній меншості, екстремістів значно більше. Виглядати слабким – один з кошмарів сучасної людини. Помста – досить сильний вчинок і сильна емоція, щоби залишатися привабливою ідеєю для підсилення своєї особи, чи не так?
– Тоді чому стільки прихильників у Того, хто максимально проявив слабкість людську? – задаю зустрічне питання. – І того, хто казав про смиренне “підставляння іншої щоки”?
Мовчимо обоє. Усвідомлюємо різність світоглядів, посміхаємося.
– Скажи, а ти зміг би помститися? – питаю згодом.
Колега мовчить, роздумує:
– Я – ні, – відповідає нарешті, – характер не той.
– О, чула я десь вже про таке, – знову посміхаюся. – Характер? Чи, може, виховання? Чи цінності? Що тебе стримує?
Мій колега мовчить, розмірковує. І допоки він думає, я запитую: а що стримує вас? Цікавих та усвідомлених дискусій!
АВТОР: Тетяна Бондарчук, консультантка, засновниця альтернативного шкільного проекту «Наша школа», авторка гри «Мій ІКІГАЙ», письменниця.
