Патріотизм – поняття, яке до війни було затерте різними партіями та діячами до тих кольорів, які були саме їм потрібні. І від того потьмянівше і дещо розмите. У війну так само. Ще досі багатьох тригерять питання мови і віри. У тому ж котлі й питання влади: хто, кого і як обирав.
Хоча для мене межа очевидна. Все, до чого я відчуваю тепло і любов – це патріотизм. Там, де підключається незгода або гнів – там політика.
Ниточки любові
Коли я чую Шепетівка, Гурівщина, Позняки, Вирлиця, Щасливе, то відчуваю любов.
У Шепетівці живе Валя Бас, редакторка нашого журналу. А у неї є малюк Макар. Я думаю про них, про те, що маю в голові статтю, яку нарешті треба викласти на папері, і мені від того стає затишно.
Коли я проїжджаю Гурівщину, то знаю і без дорожнього вказівника, що до Києва лишилося ще тридцять кілометрів. Минаю цю позначку, і до мене повертаються сили, бо це означає – ще трохи і я дома. У широкому смислі. Київ – це мій ареал життя впродовж усього життя. Вибачте за цей каламбур.
На Позняках живе Ірина, засновниця журналу і людина, яка точно може скерувати мої мрії в дії. Тож думаючи про це місце, я наповнююся смислами.
Коли йдеться про Вирлицю, то відразу починаю думати про свій шкільний проект. Про все-все, що потрібно зробити там поточно у дні, тижні та місяці. Про кожний клас, вчителя, учнів та їхніх батьків. Думаю про всю спільноту “Наша школа”. І від цього мені стає драйвово. І наповнено.
А в Щасливому “живуть щасливі люди” – саме такий неписаний слоган села, де я мешкаю з родиною вже більше десяти років. Саме тут мій дім. Фізичний. Саме тут, у Щасливому, я почуваюся так, як звучить наш сільський неписаний слоган.
У всіх цих та інших випадках, коли я чую топонімічні назви українських міст та сіл – особливо, коли маю якусь ниточку памʼяті, що привʼязує мене до цих місць, – то відчуваю любов. А оскільки я людина дуже соціально-активна, то практично з кожним великим містом нашої країни маю ці натягнуті ниточки. Відтак маю багато любові.
Так само почуваюся, коли чую українські пісні. Навіть ті, слів яких не знаю. Так просто відчуваю любов через зрозумілі слова і музику.
Коли я думаю про ЗСУ, то відчуваю гордість. І тепло-вдячність до кожного незнайомого мені бійця. Важко пояснювальне явище, втім, зрозуміле більшості, хто читає зараз цю статтю.
Коли молюся в храмі на Воздвиженці у Києві, знаю, що Господь мене чує найкраще. Бо моє серце максимально розкривається саме у цьому місці. І це також про любов.
Ця любов, повʼязана ніби-то з абстрактними речами, але насправді з дуже реальними і конкретними подіями та емоціями. Все це, якщо його скласти до купи, і є у моєму розумінні патріотизмом.
Тож патріотизм для мене – це про любов. Не як іменник, а як дієслово. Бо дієслово – це про дію. Про підтвердження любові через акт діяльності. Це – про любити.
Хто я і з ким
Дія і рух допомагають людині долати кризу. А розуміння “хто я і де”, “з ким і що роблю” допомагає укріпитися ідейно і додає життєвої стійкості. Стійкості, яка дуже необхідна у складні часи і, яку так непросто набути, коли криза.
“Хто я?” – важливе питання, актуальне завжди, за будь-яких умов та ситуацій. Воно дає розуміння своєї ролі або ролей у конкретний життєвий проміжок. Деякі мої ролі були і залишаються дуже локалізованими. Наприклад, роль очільниці приватної школи дає привʼязку до свого бізнесу, який також локалізований і обумовлює вибір. В даному випадку, де бути. Я знаю, що потрібно українським батькам, які у них очікування від шкільної системи та освіти, і можу про це подбати. Навіть у війну. Натомість, я не знаю, які запити у батьків, ну, скажімо, в Ірландії. Допускаю заперечення: проєкт можна закрити. Можна, але ж є запит і попит на альтернативні освітні послуги у ці непрості часи, і є мої можливості. Крім того, у цьому питанні, збігається відразу кілька моїх ролей: дружина, мама трьох школярів, засновниця школи і українка.
Наступне питання “З ким бути?”. Наявність дружньої та професійної спільноти також обумовлює усвідомлення, що проживати і долати все разом набагато легше, ніж на самоті. Тут криється одна з відповідей на питання, чому так важко багатьом, хто виїхав з України, попри наявний комфорт умов перебування. Відсутність “своїх”. Тому важливою запорукою для добробуття, як на мене, для тих, хто виїхав, всеодно залишається питання створення власної спільноти проживання. Такої, з якою буквально говориш однією мовою. Оце наше українське “гуртом і батька бити легше” – якраз про проживання будь-яких викликів спільно. Гуртуватися, обʼєднуватися, діяти у кризові та непрості часи – це підсилює наш український характер.
Тож відповіді на питання “Хто я?”, “Де?”, “З ким” і “Що роблю?” – ключові для усвідомлення свого шляху і набуття стійкості. Бо будь-яка ідея, якщо вона абстрактна, як от патріотизм, – нічого не варта, якщо тобі холодно, голодно, лячно і самотньо. Однак, як тільки усвідомлюєш цінність свого особистого світу і світу тієї спільноти, яка навколо тебе, отримуєш таку потрібну тобі сміливість – захищати свій світ попри зовнішні виклики і страхи. Захист як найвищий прояв турботливої любові в дії.
Для цього також потрібні навички. Це як писати добрі тексти: чим більше практикуєш, тим краще пишеш. Наші бійці щодня демонструють на лінії фронту, як долати виклики задля того, аби захищати своє. Гідністю, з якою вони це роблять вже майже рік, захоплюється весь світ. Так само як і цивільними, які також долають виклики заради свободи. Адже саме вона лежить в основі нашого спротиву. І саме ідея свободи підсвітила якісне розуміння слово “патріотизм”. Впевнена, для більшості з нас зараз це поняття про любов у дії. У кожного на своєму місці, там, де проходить його війна за право жити вільно.
Ключове слово тут “жити”.
АВТОРКА: Тетяна Бондарчук, консультантка, засновниця альтернативного шкільного проекту “Наша школа”, письменниця.
