Війна, як один з найскладніших для гуманності катаклізмів, руйнує багато чого. Але водночас, якщо наважитися спробувати спочатку просто прийняти-довіритися, а потім подивитися на ситуацію трохи глибше – можна побачити, як при тотальному закритті одних каналів, привідкриваються інші. Однією рукою війна забирає все, до чого прикіпили, що давало смисл існуванню, наводить свої порядки у людському житті. Але пройшовши через гіркоту втрати та прийняття, згодом виходиш на розуміння того, що забране – це те, що вже відпрацювало, що не має перспектив, або на що не варто було би витрачати ресурс, принаймні, за даних умов.
Так, спосіб брутальний. Але якщо знайти сили довіритися і рухатися далі, канал можливостей з тоненько прочинених дверей за якийсь час може перетворитися на широко відчинені ворота.
Канали можливостей
Наше суспільство минуло позначку 100 днів. Як на мене, ця досить умовна цифра розглядається як певний рубіжний період проміжних підсумків та висновків. І якщо відокремитися від загального, де наразі одна спільна мета, яка обʼєднує всіх незалежно від віку, соціального стану, віросповідання та місця перебування – виходимо на одиничне, індивідуальне. На конкретну людину з її конкретними усвідомленнями, трансформаціями, рішеннями і больовими точками, які ця війна запустила.
У всіх без виключення похитнулося відчуття безпеки життя, однак не зруйнувалося. Саме це дає можливість залишатися в критичному мисленні щодо ситуації, робити відповідні висновки та виходити у певні дії. Відразу зазначу, що все, викладене нижче, це про випадок, коли базові потреби особистості так чи інакше збережені.
Для мене одним з центральних висновків, на який виходила впродовж цієї стоденки, стали канали можливостей за умов війни.
Перебування у прифронтовій зоні, протягом майже двох місяців, активізували всередині мене приховані досі чинники, які серед суцільного мороку зі страху та тривожностей, підсвічували окремі фрагменти. І після того, як фронт відкотився, вони нікуди не поділися. Набули сили і стали вести мене далі.
Найголовніше, що я чітко змогла оцінити у той час – це наявність можливостей вибору. Найголовніший з яких – зберігати почуття власної гідності та свободи. Хай би і дуже звужене в умовах ризиків оточення.
Звучить, мабуть, непереконливо, але попри перекрите небо, коли не літають літаки, попри суцільні ризики обстрілів та звуки боїв, що точилися за кілька десятків кілометрів від нас і які ми дуже добре чули, оце відчуття – що є можливість вибору залишатися на місці, допомагало триматися весь той період. Керуючись при цьому не емоційною складовою “тут мій дім”, а тим, що тут дійсно безпечніше, ніж будь-де, куди можуть залетіти ракети, не кажучи вже про траси в усіх напрямках. Відтак, це допомогло прийняти життєво важливе рішення залишатися на місці, яке зберегло психіку та здоровʼя. При цьому, що можливість виїхати дуже далеко за межі України була активною ще до початку повномасштабної фази війни. І наявність “плану Б”, яким, на щастя, я не скористалася, також давала потужну внутрішню підтримку залишатися дома.
Близькість війни відкрила можливість оцінити кожен тихий день. Підсилювала віру в те, що так буде не завжди. Давала сили жити життя тут і зараз, тримаючи фокус саме на цій моментальності.
У той самий період я зрозуміла, що межа моїх можливостей дуже гнучка. Перші кілька тижнів в нашому приміському київському будинку мешкало одночасно двадцять людей. В основному киян та жителів нашого району. Виявилося, те, що я думала про свою інтроверсивність, перекреслилося днями, коли доводилося одночасно бути доглядальницею, кухаркою, упорядницею та тією, хто надає підтримку. Водночас і тією, хто уміє про цю підтримку просити. Дівчинка-мрійниця, про яку я була досі у думках про себе, перетворилася на жінку-організаторку, берегиню і без перебільшення – воїна. Всі ми тоді так чи інакше були воїнами. Кожен свого внутрішнього фронту, переживаючи фронт загальний.
Власна справа як ресурс
До каналів можливостей віднаходження власних ресурсів у контексті війни також відноситься справа. Я зараз кажу про справжню справу життя, про бізнес в широкому сенсі цього слова. Коли неважливо, що ти робив до війни і який дохід із цього мав. Коли значення має те, чи допомогло це втриматися тобі на плаву за умов критичних.
Мій шкільний проект, яким жила упродовж останніх шести років, коли в країні вже йшла війна, в який вкладала багато матеріальних та особистих ресурсів, став для мене та команди з двадцяти людей і кількох десятків родин можливістю втриматися в стані нормальності за зовсім ненормальних умов.
– Пані Тетяно, давайте будемо виходити в онлайн, – звернулася до мене 28 лютого вчителька англійської мови, яка залишалася в Києві на Соломʼянці, – я відчуваю, що скоро дах зірве.
– Але ж вас бомблять, ви що, не спускаєтесь у підвал? – засумнівалася я.
– Бомблять, але я облаштувала офіс між двома стіночками. Це краще, аніж бігати в підвал, який зовсім не призначений, щоб там перебували люди.
Перший тиждень війни, окрім піклування про двадцять людей у своєму домі, я складала розклад занять, збираючи в ручному режимі всю команду, яка практично у повному складі залишилася в Україні й підхопила ідею онлайну. Перший же день початку березня, коли ми провели уроки математики для 6 та 9 класу, став для нас відправним днем.
– Це найкраще, що трапилося зі мною за все моє життя, – ділилася вчителька математики після, – для мене і для дітей.
Тож лише можливість допустити думку, що під час війни можна забезпечити якісне навчання, закрутило енергію в бік миру в одній невеличкій спільноті нашого проекту. Це надало мені особисто відчуття ще більшої цінності від тієї справи, яку робила досі.
Крім того, наявність доброї школи утримало глобально від рішення виїжджати, в тому числі. Привʼязка до місця, до команди, яка залишилася – чи це не прямий знак від Творця? Я відчувала ніби Він каже: “Дивись, у тебе все це є. Воно не зникло, не зруйновано. Всі люди на місці. Бери і роби!”. Віриш, береш і робиш. Особливо не задумуючись: для чого?. А усвідомлення отримуєш за деякий час. І вони лише про одне – для того, щоби жити. Не виживати, а саме жити!
Як побачити можливості
Війна рано чи пізно закінчується, а можливості – ніколи. Вони існують рівно стільки, скільки існує людське життя. І допоки воно існує, людина може про все подбати. Мінімально – про себе. Глобально – про себе та інших. Адже “кожному по вірі”. Але, мабуть, у цій темі це і є найскладніше: повірити, що при дверях, які масово закриваються у кризових ситуаціях, так чи інакше залишаються інші двері, (при)відчинені. Двері, в які можна зайти і побачити щось таке, чого би ти ніколи не побачив за інших, лінійних, вимірних та спланованих обставин.
Я точно не бажала таких обставин ані собі, ані своїй країні. Втім, маючи перед собою таке випробування, погоджуюсь його пройти. Шлях ще триває і на ньому я не сама. І тут на передній план виходить відчуття колективного. Того, з чого я починала – коли мета одна спільна на всіх. Тож і шлях у нас один спільний на всіх. Просто хтось забезпечує країні можливості життя на передовій. А хтось – якість життя в тилу, в середині процесів за лінією фронту. Кожен на своєму місці, керуючись власними можливостями та вірою.
І те, що вже пройдене, доводить одне – все, що дається, дається по силах. Для того, аби віднайти себе нового, а через себе мати сили створювати нову країну. Тут не йдеться про “гірше” чи “краще”. Тут ідеться про новий смисл буття, в який кожен виходить через власні канали можливостей, які Творець та Життя апріорі завжди залишають. Принаймні, з такою думкою мені легше знаходити ті ниточки, які ведуть до цих каналів, задуманих під кожну конкретну людину і мене зокрема.
АВТОР: Тетяна Бондарчук, консультантка, засновниця альтернативного шкільного проекту «Наша школа», письменниця.
