Жаль завжди охоплює людину, а надто жінку, коли приходить час прощатися. Немає значення будь то речі, люди чи роки життя, складені у коробки. Жаль не хоче прощатися з тим, що було важливим та цінним. Але рано чи пізно цей момент наступає.
Сказати “До побачення”
Я сиджу у захаращеному кабінеті серед коробок, які своїм десятилітнім пилом та непідйомністю розділяють моє життя на минуле та теперішнє. Я не наважувалася розкрити та перебрати їх, відколи ми переїхали з Києва у передмістя. Спочатку не було коли: народжувалися діти, змінювався статуc, шукалися власні смисли.
Коробки спочатку самотньо стояли в кабінеті на кількох поличках в кутку стелажів, поступово втрачаючи актуальність. У той же час інша частина простору поступово обростала тим, чим я жила щодня. За десять років коробок вже не було видно. Я не помічала їх сіро-брунатного кольору на нижніх поличках кабінету, заставлених новими коробками вже з моїми власноруч створеними скарбами: книгами, картами, іграми. А нерозпаковані коробки з минулого терпляче чекали, коли до них «дійдуть руки». Але насправді – коли я наважуся сказати «До побачення» цілому шмату свого колишнього життя. Коли зможу відпустити свій жаль за ним.
Я не наважувалася, тому мало статися щось таке, що спонукало би мене нарешті відпустити це почуття і почати діяти. І стався потоп у підвалі. Кілька тисяч відер води заполонили весь майже двохсот метровий простір нашої будівельної основи.
Кілька тижнів ми виносили з підвалу все, що там було. Зрештою постало питання, що потрібні нові коробки для перебирання речей, і я згадала про кабінет. Відчула внутрішню готовність зустрітися зі своїм таким добрим колишнім життям.
На поверхню діставалися незліченні підручники та посібники з японської мови, кишенькові книжечки японських сучасних авторів, які я так любила брати з собою у сумочку, щоби читати у метро по дорозі на роботу. Мої блокноти з оцінками студентів, які вже випускають зі шкіл своїх дітей. Візитки японців, з якими листувалася, а під час поїздок до Японії – зустрічалася. Альбоми з японськими гравюрами, музичними поп-журналами, касети та диски, які я приносила для моїх тодішніх студентів, щоб познайомити з мас-культурою.
Там цілий ящик альбомів з Музею Орсе, Лувру, Дрезденської картинної галереї, російськомовні фоліанти з описом експозицій та чудовими фотографіями – справжній скарб для поціновувачів традиційного мистецтва.
Є ще одна коробка з моїми гордощами у минулому житті. Цілий ящик друкованих видань, де є мої статті, збірки з темами доповідей різноманітних наукових конференцій, кілька примірників моєї вичитаної, відредагованої та готової до передзахисту дисертації. Книжки з методики викладання іноземних мов, теорій та практик перекладу, підручників з комунікативності та психології різних напрямків.
Тут книжки авторів, які були цікаві у минулому, але які втратили свою актуальність у моєму сьогоденні. Серед них Борис Акунін, він же Григорій Чхартішвілі – незрівнянний перекладач японської прози, який став моїм першим провідником у світ японської літератури задовго до того, як на світ з’явився харизматичний Ераст Петрович Фандорін з його незмінним японським помічником Масою.
Тут є навіть книжки з мого дитинства за авторством Спока, якою користувалася моя мама та покоління її подружок про догляд за дитиною. Шикарна тритомна енциклопедія Української радянської соціалістичної республіки. Плакати Київського Динамо 1986 року з автографами усіх футболістів, який мій тато, затятий уболівальник, приніс мені як найбільший свій життєвий трофей.
Перебираю своє минуле, обережно торкаюся руками спогадів і я думаю, що повертати собі, а що віддати до бібліотеки. Приходжу до висновку, що з усіх тих коробок я би залишила лише одну. З репродукціями класичного мистецтва, якісними романами класиків вічного кохання: Франсуази Саган, Айріс Мердок, Сей-Шьонагон. Ще плакат із Золотим складом Київського Динамо. І милу кишенькову книжечку поезій Йосипа Мандельштама, яка довгий час жила у моїх дамських сумочках, і чий зміст я колись знала напам’ять.
Готова до нового
Я зазирнула в очі життю, коли мені було на десять років менше. З вдячністю погладжую усі книжки, усі папірці, усі листівки. Дякую тому періоду, коли я мала наївність, відкритість та щирість, і з яких виросла, набуваючи інших рис. Діставши ці скарби на Світ Божий, навівши у них лад, я можу вільно рухатися далі. Мені знадобилося десять років і потоп, щоби подякувати, віддати належне і відпустити все це.
Я звільняю свій кабінет, вичищаю файли з пам’яті, сортую актуальні та неактуальні книжки і речі. Звільняю місце в навколишньому просторі та в собі, щоби рухатися далі лише з тим, що дійсно має значення.
Впускаю у життя з добрими почуттями та емоціями нове оточення і нові цінності. Усвідомлюю, що за якийсь час вони також стануть минулим з різним маркуванням досвіду. Однак зараз я спокійно відфільтровую значущість і без зайвого жалю відпускаю те, що важке і непотрібне. Звільняю нове місце для нових вражень.
Для подальшого руху.
Circle of Life.
АВТОР: Тетяна Бондарчук, консультантка, авторка гри «Мій ІКІГАЙ», засновниця альтернативного шкільного проекту, письменниця.
