Сьогодні один із найкращих музеїв Києва та України називається Національний Художній Музей Західного та Східного мистецтва імені Богдана Івановича та Варвари Ніколівни Ханенків. Правильніше було б назвати його Музеєм Ханенків, адже саме таке ім’я було заповідане йому його творцями. Богдан і Варвара Ханенки не просто пожертвували громадськості приватну колекцію, вони присвятили багато років створенню художнього музею, у прямому сенсі збудували його, наповнили унікальними експонатами, уважно відібравши та систематизувавши кращі зразки національного та світового мистецтва, провели величезну наукову роботу, втілили в життя Національний музей. І… відстояли право подарувати свій Музей народу – своєму народу, своєму місту.
Хто вони, ці таємничі благодійники, які подарували нам так багато, і про яких ми знаємо так незаслужено мало?
Варвара
Варвара була старшою дочкою одного з найбагатших людей свого часу – Миколи Терещенка. Ця сім’я відома, в основному, як багаті цукрозаводчики, але перерахування їхніх бізнес-проєктів та список благодійних ініціатив займе не одну сторінку. Неймовірно багаті, невтомно працьовиті, надзвичайно скромні – так можна охарактеризувати цих людей. Правилом життя сім’ї, яке запровадив дід Варвари Артемій, було жити лише на 20% доходу. Інші 80% вони вкладали у розвиток соціальної сфери, медицини та освіти, спочатку у рідному місті Глухові, пізніше – у Києві. Народ говорив про Терещенків: вони можуть купити всю Україну, а на гроші, що залишаться, гарненько відсвяткувати цю подію. Але вони не купували для себе, а дарували Україні те, чим користуватимуться багато майбутніх поколінь. Церкви, лікарні, театри, школи – багато будинків, які формують сьогодні вигляд такого улюбленого нами Києва, було збудовано на гроші родини Терещенків для потреб киян.
Сім’я дала Варварі відмінну освіту, виховала в ній суворі моральні принципи і любов до мистецтва та колекціонування, забезпечила її хорошим посагом і подарувала підтримку близьких на все життя.
Знайомство
Богдан був на два роки старший за Варвару. Він представник стародавнього козацького роду із Сіверщини, його родовід походить від Михайла Ханенка – Гетьмана Правобережної України. На відміну від Терещенків, дворянство яким було надано царем Миколою ІІ за заслуги Миколи Артемовича, отця Варвари, Ханенки користувалися перевагами дворянського стану ще з XVII століття. Богдан Іванович здобув блискучу освіту в Москві і розпочав у 1871 році кар’єру юриста.
Богдан та Варвара познайомилися у 1874 році. Кажуть, це не було кохання з першого погляду, молодих людей привернув один до одного збіг інтересів.
Богдан на той час вже кілька років служив у Петербурзі, поєднуючи роботу в суді і захоплення колекціонуванням. Спочатку він зайнявся букіністикою, став завсідником Апраксиного Подвір’я – своєрідного антикварного ринку, де можна було купити і справжній шедевр, і підробку. Це стимулювало молодого чоловіка розібратися у мистецтві, він почав читати спеціальну літературу, відвідувати виставки, познайомився з багатьма молодими художниками. Ще до знайомства з нареченою Богдан встиг зібрати невелику власну колекцію. Основу її становили роботи Боровиковського, Левицького, Кіпренського, Брюллова, Перова, Рєпіна. Він придбав також багато робіт голландських майстрів, вони були тоді дешевшими, ніж картини російських художників.
Меценатство та колекціонування було і спільною пристрастю всіх Терещенків. І Богдан, з його, вже широким на той момент, знанням матеріалу, припав до двору. Якщо до весілля купівля живопису часто забирала в нього останні гроші (його сім’я не була багатою), і йому доводилося продавати одну роботу, щоб купити іншу, то придане Варвари відкрило перед ним нові горизонти. Об’єднання двох сильних родів створило сім’ю, яка залишить багату спадщину для нащадків.
Разом
Молоде подружжя провело медовий місяць у Європі – там були зроблені їх перші спільні придбання. Вдома, у Петербурзі, потім у Варшаві, куди Богдана перевели по службі, колекція поповнювалася, дедалі більше залучаючи обох Ханенків у питання мистецтвознавства. Поїздки до основних культурних центрів Європи, відвідування найбагатших музеїв світу, постійне спілкування з відомими антикварами, галерейниками, аукціоністами, уважне вивчення каталогів, спеціалізованої періодики – поступово на перший план виходило не накопичення творів мистецтва як таке, а набуття знань, досвіду, виховання бездоганного смаку, чуття колекціонерів, яке дозволяє назвати збори артефактів колекцією.
Традиційна модель сім’ї того часу сприяє сприйняттю Варвари Ніколівна як жінки, яка в усьому підтримує чоловіка, що розділяє його інтереси, живе життям чоловіка.Цю ідею доповнює і активний, живий характер Богдана Івановича. Прекрасний управлінець, людина сильної волі, але водночас вмів легко надихати людей на спільні проєкти, розумний, різнобічний, освічений, глибоко вникає в суть, але встигав розібратися одночасно з десятками питань.
Але зрозуміло одне – його досягнення в жодній із сфер життя не можна розглядати поза сім’єю, поза його співдружністю та співтворчістю з дружиною.
Київ
До 1881 року Богдан Ханенко віддавав основний час службі. Після виходу у відставку, коли Ханенки перебралися до Києва, став головою корпорації тестя, а ще вів активну громадську та наукову діяльність. У 1905 році, під час російсько-японської війни, він повернувся на державну службу, займався забезпеченням евакуації поранених у Харбіні, вивчаючи паралельно східне мистецтво.
У той же час, Богдан Іванович часто хворів, страждав на недугу легень, переніс операцію на горлі. Варвара Ніколівна приділяла багато уваги турботі про чоловіка, з її листування відомі випадки, коли їм доводилося кидати всі справи та вирушати на південні закордонні курорти, де Богдаша, як вона ласкаво називала чоловіка, міг поправити здоров’я.
Невідомо, чи було нездоров’я Богдана Івановича причиною відсутності у подружжя дітей, чи справа була в чомусь іншому. На жаль, всі архіви Ханенків, як особисті, так і ділові зникли (нібито були знищені на прохання Варвари Ніколівни її сестрою), і зараз відомості про їхнє життя дослідники відновлюють, буквально, по крихтах – за листами, що збереглися в адресатів, або спогадами сучасників .
Але так чи інакше Варварі не довелося пізнати радості материнства. І це, очевидно, стало одним із факторів, що зумовили її роль в історії. Вона реалізувала свою жіночу, материнську сутність у любові до прекрасного і у своєму прагненні ділитися зі світом, віддавати.
Варвара Ніколівна, безперечно, була однією з тих жінок, які змінювали сучасний їм світ, суспільство, не просто через підтримку чоловіка, а своєю безпосередньою та активною діяльністю.
Незважаючи на сильний характер чоловіка, Варвара Ніколівна не поступалася йому ні лідерськими якостями, ні захопленістю справою. Ще в молодості вона показала себе пристрасним колекціонером. Азарту в полюванні за рідкісною картиною чи вазою їй було не позичати!
Маючи особисті гроші, Варвара Ніколівна зібрала власну частину колекції, але при цьому глибоко вникала в історію кожного придбання чоловіка, займалася питаннями безпеки, розміщення артефактів та художніх творів. Власне вона й створювала те, що згодом стане головним дітищем їхнього життя – музей.
Були у Варвари і особисті художні інтереси, і широке коло професійного спілкування. Варвара захоплювалася національною, етнічною творчістю. Вона охоче набувала давньоруських ікон. “Богдан Іванович мого захоплення іконами не схвалює”, – говорила вона.
Любов до народної творчості та схильність до благодійності (її родова риса) проявлялися все її життя. Серед іншого, Варвара Ніколівна створила в селі Оленівці, що належало їй, школу народних умільців. Юнаки та дівчата там навчалися ткацтву і столярній справі, вони працювали за ескізами та під керівництвом видатних майстрів свого часу. Щоб познайомити світ з українськими талантами, показати душу нашого народу через предмети мистецтва (тканини, килими), Варвара відкрила в Лондоні спеціальний магазин.
Після переїзду до Києва Богдан Іванович також сфокусував свою увагу на національних цінностях.
На рубежі XIX і XX століть його патріотизм проявився найяскравіше. 1896 року Ханенко очолив Київське Товариство старовини та мистецтв і домігся дозволу царської влади на створення першого публічного музею у Києві – прямим нащадком його сьогодні є Український національний художній музей. Історично важлива для розвитку культури України подія була здійснена волею та енергією Богдана – він зібрав величезний грошовий фонд, у тому числі отримав гроші від царя Миколи, просив, переконував, посилався на європейський досвід. Нарешті, у 1904 році Київський Художньо-Промисловий музей, який містив понад 3000 експонатів, значна частина з яких була подарована Ханенком або родиною Терещенків, запрацював. У промові на відкритті Першого Музею, як було прийнято його називати, Богдан Ханенко висловив своє ставлення до ролі музейної справи: “Музей має бути не лише зібранням зразків, але, як зазначає сама назва музею, він має бути житлом муз, тобто повинен одночасно бути і школою, і храмом, священним місцем, куди повинні стікатися всі для вивчення прекрасного та поклоніння красі, щоб потім, у житті, розуміти та любити красу”.
Цих же принципів подружжя Ханенків дотримувалося щодо власної колекції, яка вражала як кількістю, так і якістю робіт. Перевізши колекцію до Києва, подружжя Ханенків збудувало для неї окрему будівлю – будинок на вулиці Олексіївській (нинішня Терещенківська) враховував потреби музею та був оформлений найкращими архітекторами та художниками того часу. У сусідньому будинку вони влаштували прибуткові квартири, щоб покривати витрати на утримання музею.
Спершу вони не планували робити свій музей повністю відкритим. Але й ховати цінності від очей публіки було не в характері Ханенків. Запрошення на вхід до музею можна було отримати у господарів, їхній будинок став центром вивчення мистецтва та науки.
Поступово, подружжя дедалі більше захоплювала ідея перетворення свого музею на народний. У своєму заповіті він вказує, що просить дружину передати всі цінності та капітали, які належать йому, разом із будинком та книгами (понад 8000 томів), у дар місту Києву для використання як публічний музей.
Спадок
У травні 1917 року Богдана Ханенка не стало, і тяготи виконання волі чоловіка в смутний революційний час дісталися його вдові. Варвара Ніколівна проявила себе як вірний захисник ідеї мистецтва та надбання народу. Їй вдалося повернути всю колекцію до Києва, і зберегти її в цілості при режимах, що змінювали один одного. Вона не піддалася на вмовляння німецької окупаційної влади вивезти колекцію до Німеччини – а їй обіцяли повну безпеку всіх експонатів і створення авторського музею.
Ця літня жінка вже знайшла в собі сили залишитися в зруйнованому і голодному Києві, коли майже вся її сім’я залишила країну. Вона берегла своє надбання наодинці, коли всі співробітники музею покинули його, жила в одній кімнаті, що не опалювалася. Вона не просто не пожертвувала жодною картиною, коли кошти зникли – вона активно готувала експозицію для показу. Вона домоглася від більшовицького уряду виконання заповіту чоловіка, і влітку 1919 року їхній музей, музей Ханенків, який не дозволено було більше так називати, відчинив свої двері для публіки. Вона не переставала дбати про музей і тоді, коли її, стару та хвору, вигнали з дому, і їй довелося тулитися у служниці.
Той самий невичерпний ентузіазм, глибокі знання і радість від того, що ними можна ділитися, шляхетність і смиренність людини, яка служить вищій силі мистецтва – такою поставала Варвара Ханенко перед тими, хто бачив її в останні роки життя. Вона померла у 1922 .
Чи було те, що вона зробила, подвигом? Напевно – ні. Адже подвиг – це щось невластиве людині, що змушує її долати себе. А життя Варвари Ханенко, до останнього подиху, – це слідування своїм шляхом, втілення себе… у коханні.
Як же радісно, думаю, я, було розділити цю любов з чоловіком, не сумніватися в жодному кроці один одного, бути разом у своєму служінні тому, у що вони вірили, що було вищим і сильнішим за них! Яким щастям їм була можливість віддати світу те, що вони зібрали і створили. Адже тільки те, що віддав, твоє назавжди.
Богдан та Варвара не залишили дітей. Але хіба ми всі, хто може, завдяки їхнім старанням, бачити сьогодні шедеври світового мистецтва, не їхні нащадки? Хочеться бути гідними дару цих великих людей і зберегти те, що вони нам заповідали, і пам’ять про них, для наших дітей та онуків.
Автор: Марина Романович
Переклад: Валентина Бас
За матеріалами статті, опублікованоі у журналі “Колесо Життя” №4,2018
