Вже сім років, як я переїхала в Гдиню – невеличке місто на березі Балтійського моря на півночі Польщі.
Два місяці тому я відвідала семінар “Міжкультурна комунікація”, більша частина якого була присвячена процесам адаптації в новій країні. Слухала лекцію і шкодувала, що не дізналася всього цього раніше. Тоді я б не думала, що зі мною щось не так. Я би знала, що в процесі адаптації існують різні етапи, стаються злети й падіння, як то “медовий місяць”, “культурна криза” чи “культурний шок” та інші (дивитись U-curve adaptation model). Все це абсолютно нормально і так чи інакше відбувається з кожним, різниться лише тривалість та інтенсивність етапів.
Медовий місяць
Щоби хоч якось пояснити собі, що я відчуваю і чому, на шляху адаптації я інтуїтивно вигадувала власні схеми адаптації до нової країни.
Мій медовий місяць тривав недовго. Згідно з науковими дослідженнями він триває від кількох місяців до кількох років. Через місяць після переїзду мені було необхідно поїхати в Україну завершити незакінчені справи, і разом з поверненням в Гдиню закінчився період, сповнений надіями, сподіваннями та вірою в те, що віднині мене чекає геть нове життя. Життя моєї мрії. Тож я одразу потрапила в наступний етап, який назвала етапом Русалоньки.
Етап Русалоньки
По-перше, тому що я, як і героїня казки, була розділена між двома світами – свого коханого і родини. Я поїхала за чоловіком (йому запропонували роботу в Польщі) і залишила маму, з якою разом працювала і з якою була дуже близькою. Сказати про майбутній переїзд мені було найскладніше саме їй. Я боялася її реакції, боялася залишити її саму, адже моя сестра ще раніше переїхала закордон.
А по-друге, я також обміняла голос на ніжки. Я не знала польської мови і боялася розмовляти. Мені було страшно, що інші здогадаються, що я не місцева. Слова ж, що я встигла вивчити, звучали грубо й неоковирно. Я соромилася себе, однак не могла сидіти вдома – на Балтійське узбережжя прийшла красива осінь. Тож я щодня ходила вздовж берега по кілька годин, мовчала, усміхалася на якісь короткі репліки перехожих. Якщо хтось зі мною заговорював, відповідала англійською, що не знаю мови й швидко йшла далі.
Етап Білосніжки
Наступним став етап Білосніжки. Як і казкова принцеса, я випадково потрапила до групи нових людей. Я стала волонтером в благодійній організації і викладала англійську для польських пенсіонерів. Я знайшла середовище, де мене приймали такою, якою я є. Допомагали і не зважали на мої помилки, огріхи і недосконалості. Я знайшла прихисток в чужому місті в обличчі десятків бабусь і дідусів. Я відчувала себе потрібною і включеною в процес.
Етап Красуні та Чудовиська
Наступний етап був Красуні та Чудовиська. При чому я була ними обома одночасно. Я стикнулася з усіма своїми страхами й переживаннями. Хоч я переїжджала усвідомлено і добровільно, але їхала в невідоме. Мій чоловік їхав на роботу, а я – в нікуди. Ані житла, ані мови, ані знайомих і жодної ідеї, що ж я буду тут робити. Тож на цьому етапі я занурилася в пригніченість та меланхолію. Лише згодом я дізналася про поняття “емігрантської депресії” (“емігрантської втоми”), яка буває в перші три роки після переїзду в нове місце. Супроводжується тугою за домом та близькими, сумнівами в правильності рішення про переїзд, і як наслідок – бажанням повернутися.
Цей період яскраво показав мені одну з найголовніших ілюзій, з якою я їхала – я тут тимчасово, тож не обов’язково вчити мову, спілкуватися з людьми, якось інтегруватися в нові умови. Лиш згодом я зрозуміла, що то був страх зменшити зв’язок з Україною, друзями, рідними, з усім, що там залишилося. Якщо я вчу нову мову, то я тут надовго. Якщо я знаходжу нових друзів то я будую нові зв’язки. І це ніби применшує і знецінює те, що в мене було. Звісно, виявилося, що це не так.
І ще кілька страхів
Найнеприємнішим було розуміння, що життя йде далі. Без мене. Мої друзі зустрічаються, разом кудись ходять, подорожують, а мене там немає. І ймовірніше, більше не буде. Я нічого не можу вдіяти і втрачаю їх. Їм зі мною не цікаво, ми не створюємо спільну історію, в нас залишились лише спогади. Та й мені ставало цікавіше в колі нових знайомих. Якби сумно це не було. Проте справжні контакти, справжні друзі нікуди не діваються, і навіть через роки може статися щира, відверта зустріч, ніби й не розлучалися.
Я боялася, якщо почну влаштовуватися тут, то втрачу зв’язки з домом, відмовлюся від друзів, всіх зраджу. Тож відтягувала створення дружніх стосунків і вивчення мови.
Ще був страх всіх розчарувати. Всіх – значить себе. Перше, що я боялася, – не впоратися і повернутися. Це ніби розписатися в своїй нездарності, невмінні, страхах. А друге – залишитися тут ніким, не проявити себе, не знайти свого місця.
Та я все ще тут, почуваюся сьогодні на диво гармонійно і навіть на своєму місці.
Що мені допомогло:
1.Знайти однодумців
Тих людей, з ким можна ділитися сокровенним, важливим, довіряти мрії чи розчарування, разом плакати або сміятися. Для цього довелося потрудитися, кілька разів обпектися, та воно було того варте.
2.Знайти улюблену справу
Я знайшла навіть декілька. І одну з них в непростий період Русалоньки. Я тоді брала на прогулянки камеру і вчилася фотографувати. Згодом це захоплення перетворилося на кілька виставок в Гдині та Гданську.
Але суттєві зміни відбулися, коли почала писати. Тоді зрозуміла, що мені взагалі все одно де жити, головне мати місце, куди можна поставити ноутбук.
3.Знайти себе
Досить довго я звинувачувала всіх навкруги, в тому числі Гдиню, в своїй нереалізованості та неможливості знайти своє місце. Я постійно була незадоволена та нещасна. Зрештою усвідомила, що тільки я відповідальна за це. Тільки я можу змінити щось у своєму житті. І тут важливу роль відіграли терапія, мотивуючі книги та спорт.
Сьогодні я працюю в музеї міста Гдині в творчому просторі для українців, яким довелося покинути Україну через війну. У кожного свій досвід, своя історія, та я стараюся створити добру й затишну атмосферу, щоби хоч трохи облегшити цей непростий шлях для інших.
Ще до переїзду, заради цікавості, я зробила вправу: поділила аркуш паперу на 2 частини. На одній написала всі установки, які заважають мені переїхати, а на другій – те, як я можу їх трансформувати в підтримуючі. Я написала 4 аркуша А4. І ось сюрприз – всі вони здійснилися в новій країні.
Автор: МАРІЯ КАМЕНСЬКА, художниця, фотограф, письменниця
