Під час повномасштабного вторгення від воєнних дій постраждали не тільки люди, а й тварини. Іх порятунком займаються надзвичайні люди, які відчувають величезну відповідальність за тих, кого приручили. В інтерв’ю з Ксенією Березною спілкуємося про те, що надихає і підтримує її у цій важливій справі, з якими проблемами стикаються зооволонтери в Україні і які проблеми тварин прагнуть вирішити у непростий час випробувань для кожного.
Ксенія Березна, зооволонтерка, засновниця БО «Благодійний Фонд Ксенії Березної», співзасновниця соціального ранчо «Horse Paradise», власниця Networking Club «Carpe Diem», фінансистка, яхтсменка
– Ксеніє, скільки років Ви займаєтеся зооволонтерством?
Складно порахувати. Добре пам’ятаю, як ходили з мамою на мітинги із захисту прав тварин, рятували безхатніх кішечок та собачок ще у 90х. Тварини це частина мого життя з дитинства, вони роблять людину добрішою, навчають думати не тільки про себе, а й про все живе поряд, розвивають емпатію та лікують душу. В дитинстві в мене було два ньюфаундленди, метис лайки і безпородна собака, врятована з підвалу з щурами. Тому завдяки батькам, в мене розвинене високе почуття відповідальності, за все що роблю. Ми відповідальні за тих, кого приручили, – слова Екзюпері і мій девіз.
Волонтерством активно зайнялась з моменту повномасштабного вторгнення. Коли почалися бойові дії, тварини лишалися покинутими, під обстрілами, у зруйнованих домівках, без їжі. На початку війни порятунком тварин займалася невелика кількість людей, тому я для себе вирішила, що саме тут мої зусилля будуть корисні.
– Ви рахували, скільки тварин врятували?
Якщо рахувати хоча б один дотик до життя тварини, годування, лікування, евакуацію, стерилізацію, адопцію, то разом з фондом Nova Ukraine, який активно приймає участь у рятуванні тварин в Україні, ми вже допомогли більше 80 тисячам тварин.
– Що надихає Вас допомагати тваринам?
Надихає те, що любов тварин є безумовна, вони людину люблять не за щось, а тому, що вона просто поряд. Окрім їжі та прогулянок, для них життєво необхідна комунікація з людиною, вони сильно від нас залежать. Це зворушливі і щемливі відчуття, коли рятую тваринок і відчуваю їхню вдячність, довіру. Коли прилаштовую в сім’ї і переглядаю щасливі відео їх нового життя, неможливо не надихатися.
– Як змінилося волонтерство за час повномасштабного вторгнення?
На початку війни було складно, тому що кожний був більше сам по собі і треба було починати практично з нуля, процеси були не налаштовані, логістика зупинена, втрата життів щодня. Перш за все тваринам був потрібен корм в регіонах, де відбулись військові дії. Другою в пріоритеті була евакуація з постраждалих територій, щоб швидко вивезти та врятувати. Служб, які це могли здійснити, професійних перевізників, практично не було.
Зараз потреби трохи змінились. Разом з командою однодумців ми займаємось відбудовою притулків та стаєнь, щоб прийняти більшу кількість врятованих тварин. Організовуємо стерилізацію, лікування, вакцинацію та прилаштовуємо в сім’ї, знаходимо опікунів для великих тварин. Система стає більш зрозумілішою, як і люди у цій сфері: з ким і як працювати, хто про команду, а хто про свій власний PR, хто про тварин, а хто – ні, на що саме потрібно витрачати свої сили, щоб ефективно управляти порятунком тварин. Я хочу та планую разом з однодумцями зробити все можливе, щоб змінити законодавство щодо захисту прав тварин та побудувати потужну зоосистему з чіткими правилами, алгоритмами та цінностями.
– Які зараз існують проблеми зооволонтерів в Україні?
По-перше, відсутність координації на рівні країни. Ми це відчули, коли стався підрив Каховської ГЕС. Кожна організація діяла сама по собі, але тільки об’єднавшись, нам вдалось досягнути результату.
По-друге, відсутність регулярної допомоги. Складно постійно шукати ресурс, щоб оперативно та вчасно врятувати постраждалих тварин. І тут ми ще маємо намагання держави регулятивно звузити можливість допомоги волонтерам саме під час війни.
По-третє, відсутність єднання зоозахисників у достатній кількості, щоб було не про Я, а про МИ і максимальну ефективність дій.
Ми всі розуміємо, що порятунок тварин не перейде повністю на утримання благодійними фондами, тому що велика частка допомоги не може оплачуватися з фондів з ряду причин. Під час війни ми не можемо обирати, з ким працювати на постраждалих територіях – там залишилось мало ветеринарних лікарів та волонтерів, логістика в цих регіонах не працює у стандартному режимі. Ті, хто готовий їхати рятувати тварин та людей, рідко мають зареєстровану організацію або ФОП, мало які компанії можуть підписати договір на доставку вантажу в ці регіони. Багато чого необхідно придбати точково сплачуючи на картки, лікувати негайно у ветклініках, не чекаючи погодження з фондом.
На зараз і притулки і стайні ще далеко не всі зареєстровані, тому що для цього потрібні юристи, бухгалтери, ресурс, оплата всіх цих послуг. В країні немає ніякої програми з підтримки реєстрації притулків, ведення в них бухгалтерського документообігу та навчання, як це робити правильно. Не може країна в один день змінитися, але у співпраці з зооволонтерами неохідно розробити програми для допомоги власникам притулків та стаєнь з організації відповідної юридичної форми у прийнятний термін.
На цей час з’явився тренд, що на тварин не треба витрачати кошти та підтримувати їх порятунок, що в нас мають бути інші пріоритети, бо в країні війна. Але майже за кожним життям тварини стоїть людина, і допомагаючи їй, ми рятуємо обох. Ми маємо змінювати ставлення до тварин та впроваджувати програми стерилізації та адопції, щоб уникнути їх неконтрольованого розмноження та існування диких агресивних зграй на вулицях наших міст.
Крім того, законодавство, наприклад, щодо захисту прав коней, недосконале в нашій країні. На низькому рівні і обізнанність нашої нації, щодо знання норми закону, щоб захищати тварин від жорстокої поведінки.
Допомагати це дуже непроста справа. Можу сказати, що зараз близько 60% свого власного часу я витрачаю на звіти та збір документів, а 40% на реальну допомогу.
– Чи були у Вас випадки, коли доля врятованих тварин склалася гірко?
Щодо складних ситуацій та неврятованих життів, такі теж були, коли ми, на жаль, втрачали тварин практично після того, як евакуювали. Тому що в них були важкі захворювання, стрес та пошкодження, отримані від військових дій агресора.
– Але ж щасливих історій більше?
Якщо про щасливі, то їх дійсно багато. Наприклад кіт, евакуйований з Вугледару за допомогою організації «Порятунок тварин, Харків»: його декілька місяців намагались звідти вивезти з під обстрілів, але ніяк не могли, поки я не долучилась до цієї справи. Ми евакуювали його за 3 дні. Потім він потрапив в свою сім’ю, де його чекала хвора дитина і це було велике щастя, що вони знову об’єднались.
Собака Кона-Корса Артур, якого я особисто забирала з Чернігова, коли в нього помер хазяїн. Тварина була налякана та агресивна, але власниця притулку «Мала дзиґа» Алла Ярмолюк вилікувала рани, а час допоміг йому відновитися психічно. Зараз він щасливий, живе закордоном, відео, які надсилає його нова сім’я, не залишає байдужим.
Кобила Глиба, відома спортсменка у минулому та мати коней-чемпіонів – ми врятували її на прохання Київського Іподрому з м’яса. Через декілька місяців з’ясувалось, що вона чекає лоша. Тобто рятуючи її, ми врятували два життя.
Таких історій про людей та тварин велика кількість, це те, що тримає мене особисто не зупинятися.
– Чи є у Вас проєкти, які будуть існувати і в мирному житті?
В мене є декілька благодійних проєктів:
– два дитячі будинки під моєю опікою і я буду їх підтримувати, скільки зможу.
– соціальне ранчо «Horse Paradise», проєкт, який ми реалізували разом з Галиною Нагорною, щоб утримувати врятованих від війни коней. Зараз там знаходиться 16 коней різного віку та два поні. Продовжують звертатися люди з запитами врятувати ще коней. Цього тижня до нас приїхали дві титуловані рисачки з Запорізької області, які мали піти на м’ясо через вік. Наша мета – створення таких умов для утримання коней, щоб назва ранчо повністю відповідала дійсності.
Додатково я постійно підтримую три притулки собак і котів, які прийняли від мене велику кількість тварин, тому сподіваюсь допомагати їм кормом, ліками, тощо.
– Хто підтримує Вас?
Підтримує мене в першу чергу родина. Вони – мій самий великий ресурс. Зважаючи на те, скільки часу і сил я вкладаю в порятунок тварин та їх догляд, не кожна родина може це прийняти.
По-друге, це друзі та знайомі, які реагують на мої звіти та дописи, та не залишають мене наодинці з тваринами та їх проблемами, регулярно перераховують кошти на конкретні потреби або опіку коней.
По-третє, суттєво підтримує фонд Nova Ukraine. З березня 2022 року разом з командою фонду ми зробили багато неймовірних речей та врятували велику кількість тварин, поліпшили умови 5х притулків, тим самим і допомогли людям.
Зараз шукаю активно допомогу для відбудови нашого соціального ранчо, тому що там багато коней з особливими умовами утримання і продовжують прибувати нові мешканці.
– Що допомагає Вам боротися з емоційним виснаженням?
Для мене найкращі ліки – тварини. Зі мною живуть чотирирічна коргі на ім’я Тесс та французький бульдог Ірма, врятований з Краматорську у 2022 році, які роблять кожний день світлішим. Врятовані коні, це швидка допомога та відновлення мого емоційного стану. До коней приїжджаю регулярно і можу спілкуватися годинами, це заспокоює, відновлює, врівноважує і заряджає на нові дії. Неможливо передати, це тільки можна спробувати відчути, яка радість в серці після контакту з ними. Невипадково є іпотерапія та іповенція, коли коні лікують людей. Ми плануємо на нашому соціальному ранчо допомагати відновлюватися постраждалим від війни сім’ям, військовим, діткам. Ну і звичайно, в мене є регулярний спорт, який допомагає триматися в системі та тонусі.
– Яка Ваша мрія?
Зараз мрію про мир, коли на серці спокій, ми всі захищені. Коли буде можна поступово відновлювати країну, виводити її на новий якісний цивілізований рівень, продовжувати будувати рай для коней та людей. Прагну врятувати найбільшу кількість тварин, прилаштувати їх в сім’ї і поїхати нарешті відпочити. Вже півтора роки, як я забула про вихідні та відпочинок, і розумію, що це поки не на часі, але все попереду, я в це вірю всім серцем.
Інтерв’ю провела Ірина Клішина, головна редакторка журналу “Навколо Woman”
