Сімейне життя має свої ритми, правила, традиції і звички. Тривала тимчасова розлука для кожного з подружжя схоже на переїзд в нову квартиру: треба заново облаштовувати побут, прокладати нові маршрути, жити з новими сусідами. Попри мінуси, є свої плюси. Для того, хто лишився, за відчуттями спочатку простіше, бо більше звичного, прогнозованого, контрольованого. У того, хто переїхав, більше можливостей розширитися за рахунок контактів з реальністю, яка значно відрізняється від попередньої. Але у обох нове життя, яке змушує переглянути ставлення до старого, самого себе та партнера.
Звернути увагу на себе
Чоловіки, які залишилися вдома, пішли в загул: хто по жінках, хто по випивці. В свою чергу, жінки за кордоном нарешті побачили як це, що до жінки ставляться як до людини, і масово хочуть розлучатися. Спостерігаєте таке?
Однак серед жінок є й ті, хто справді побачив, що “можна жити і не валитися з копит”, що “жінка то є жінка”, “от воно яке оте “цінувати себе”. Проте вони сумують за своїми неідеальними, але коханими чоловіками, збираються повертатися і будувати стосунки заново саме з ними. Чи є їх шанси на успіх більші, ніж, скажімо, у жінки, що повертається до чоловіка, який у її відсутність пішов у загул, чи у тієї, що не планує повертатися до чоловіка взагалі?
Не секрет, що у нас, в Україні, ще досить поширене ставлення до жінки як до обслуги, навіть якщо вона сама заробляє і годує сім’ю. Воно так глибоко всотане, що часто жінка й сама вважає нормою жертвувати своїми потребами заради сім’ї, навіть тоді, коли чоловік нічого такого від неї не вимагає.
І ось такі жінки вимушено потрапляють в середовище, де фізично немає можливості дбати про чоловіка 24/7. Спочатку всі сили і увагу забирає адаптація до нового: мовні курси, оформлення документів, облаштування житла, пошук роботи, школи чи садочка, тримати себе в “робочому” стані, підтримувати дітей. Згодом настає момент, коли все більш-менш налагодилося, щоденної рутини стало більше, ніж авралів. Саме тоді починає відчуватися пустота в тому місці, яке раніше присвячувалося чоловікові. Любов, прив’язаність є, але це лише з десяток хвилин на розмову по месенджеру. Навіть ті чоловіки, які постійно десь вештаються і приходять лише переночувати й то не щодня, займають життєвого часу більше.
Жінка хоче-не хоче, а починає звертати увагу НА СЕБЕ. Деякі вперше від весілля запитали себе: а що, власне, я хочу? хто я є? яка я? чого варта? на що витрачаю своє життя? на що хочу його витрачати?
Тоді у вічі починає впадати, як там, за кордоном, з шаною чоловіки ставляться до жінок, “як жінки себе несуть” (це дослівна клієнтська цитата). З’являється туга, жаль за змарнованими роками, які можна було б прожити зовсім інакше, злість на себе і/чи на свого чоловіка, згадуються старі образи, і на довершення формується висновок “де ж був мій розум раніше”.
Насправді цей неприємний і болючий букет переживань вказує на те, що:
а) адаптація проходить успішно, багато вже подолано;
б) з’явилися нові можливості (як мінімум, побачити-почути себе).
Будувати мости, а не стіни
Чи кожна сім’я переживе розлуку і вціліє?
Не кожна. Навіть, якщо жінка повернеться в Україну, вона повернеться іншою. Та й чоловік буде уже не той, з яким прощалася перед від’їздом. Він теж переживе свою пустоту, теж буде задавати собі питання і шукати відповіді. Але якщо сім’я, конкретні стосунки є справжньою цінністю, то обоє партнерів вкладатимуться у пошук рішень, робитимуть кроки назустріч і в результаті матимуть ще більш близьку і згуртовану сім’ю.
Якщо ж один партнер змінився, а інший хоче, щоб все було як раніше, то шансів на розлучення більше.
Коли жінка розуміє, що як раніше вона вже не згодна, а чоловік не дає їй надії своєю готовністю до змін, то навіть не планує повертатися. Особливо, якщо у сім’ї мало місце фізичне, психологічне чи економічне насильство.
Я прихильник того, щоб будувати мости, а не стіни. Якщо клієнт приходить зі словами “я вирішив/ла розлучитися, допоможіть знайти правильні слова, щоб це озвучити”, ми спочатку аналізуємо і перевіряємо, чи справді це рішення остаточне і оптимальне. Буває, що людям і справді стало не по дорозі. Тоді чому б не дати собі та іншому шанс знайти кращого партнера, побудувати краще життя? Не дарма ж в народі кажуть, що вчасно розлучитися треба мати ще більше щастя, аніж вдало одружитися.
Разом з цим зазначу, що розчарування у стосунках може бути не результатом, не фіналом, а частиною процесу переосмислення, етапом кризи, кроком на шляху до нового витка розвитку і зближення. Тому рекомендую рішення розлучатися, якщо вже воно назріло, проговорити з психологом і роздивитися комплексно, з усіх сторін. Тим паче, що для цього зараз навіть фінансових обмежень немає: психологи йдуть назустріч, є платформи безоплатної психологічної підтримки і допомоги. Головне при виборі – аби психолог вас чув.
Окремий фактор ризику – перебування чоловіка/дружини на війні. Наголошу – не діагноз, а фактор ризику: може бути, може – ні. Однак у такому випадку доцільно звернутися до психолога ще до того, як увірветься терпець. Може виявитися, що терпіти й зовсім не треба. Достатньо розуміти, що відбувається, і переглянути способи спілкування чи очікування.
Дбаймо про себе, бо хто, якщо не ми?
Автор НАТАЛІЯ АНДРУШКО, психолог, екофасилітатор, супервізор, член Української асоціації екологічної психологічної допомоги.
