Мій батько – мій герой!

Батько завжди в очах доньки – герой. Його слова, вчинки, цінності продовжують жити в нас і давати відчуття крил за спиною. Сьогодні, у День батька, ми задавали  нашим авторкам питання:
– Коли Ви відчували себе донькою справжнього героя?
– Яке послання від батька Ви пронесли крізь роки?

Якось в школі мене почали дражнити через моє прізвище. Діти досить вигадливі і чомусь вирішили називати мене “камінь”. Я прийшла додому засмучена. А батько сказав: Ти чого? Камінь це ж добре. Він міцний, сильний. Я так в це повірила, що виходячи заміж, залишила своє дівоче прізвище. Бо це ж камінь, а він – сила і міць.

Для вступу в Університет за співбесідою на бюджет мені потрібна була медаль. Я впевнено йшла до своєї мети, однак стався «збій в програмі» і я не дуже впевнено написала диктант з української мови. Класна керівничка зателефонувала батькам і сказала, що треба йти в школу «домовлятися про переписування». 

Мій тато, який є Бог перемовин, пішов до школи. А коли повернувся, то сказав, що я не буду брати участь у «непотрібній профанації» і що у мене і без переписування диктанту все буде добре. 

Я плакала тоді і не розуміла, чому інших дітей батьки підтримали в цьому, а мене ні. Однак тато сказав: запам’ятай, краще чогось не мати, ніж мати нечисте сумління. Тебе цей диктант все життя буде доганяти і нагадувати про «нечисту гру». А грати завжди потрібно чистими картами, не крапленими. І тоді буде успіх. Бо ти сама його створюватимеш. 

Відтоді я завжди граю чистими картами та відкрито «іду на ви». Це не проста штука, скажу чесно. Але цей урок на початку мого життя, який дав мені тато, стоїть окремо на поличці моїх особистих життєвих усвідомлень.

Мої найдорожчі дитячі спогади пов’язані з батьком. Ось він ловить рибу в каналі просто руками. Або ми прокидаємося на світанку і йдемо косити, поки роса.Я завжди знала, що тато ー мій герой. Бо все, що не можна було купити, він міг зробити руками: дитячий стільчик, пояс для плавання чи  новорічну корону.  В доросле життя я взяла саме це послання: все  потрібне можна отримати, в крайньому разі – зробити.

Моєму татові, Кириченко Миколі  Васильовичу, 80 років. Все його життя – це вірність своїм принципам, порядність, турбота про родину та любов до України.⠀Вітаю з днем батька, дякую, люблю.

Це сімейна історія.

Київ був окупований німцями. Татові виповнилося 14 років. Підлітків вишукували, щоби вивести на роботу в Германію. Київський вокзал волав сльозьми матусь і дітей. Татуся і тітоньку в різних потягах  вивезли в невідомому напрямку. 

Татові, якщо можна в такому випадку сказати, пощастило. Він працював на сільгосп роботах. Була можливість щось з’їсти поки спостерігач не бачив. Коли думаю про такі страхіття, дякую Всесвіту за те, що маю! Війна скінчилася. Татуся та тітоньку повернули до Києва.

Після закінчення Київського будівельного інституту, тато працював інженером на важливих об’єктах.

Яким би втомленим не приходив з роботи, завжди посміхався простягаючи гостинця від зайця – найсмачніший шматочок від обіднього бутерброду. 

Сьогоднішня я, двічи мама, тричі бабуся, змінила три професії, живу активно та цікаво, ще глибше розумію послання від тата: 

Все колись закінчюється!

Треба вистояти, щоб не відбувалося. А коли прийдуть нові умови, їх зустріти оновленною посмішкою!

Дякую тобі, мій любий тато! Ти герой, який пройшов достойно всі випробування і залишив нам найкращий досвід в спадок!

Зима 1987 року. Вечір. Додому прибігла мама з роботи. Руки тремтять. Голосу майже не чути. Її в темному провулку перехопив нападник з ножем. Погрожуючи, зняв годинника, сережки, цього виявилося замало. Наказав піти додому та винести йому грошей. До квартири вести злякався, залишився чекати її біля смітника. 

Мати рветься винести йому якісь гроші, у неї стан афекту. В той вечір в неї був такий стрес, що пропало молоко. Саме в той момент батько просто посадив її на стілець, налив води, взяв сокиру, якою вдома рубав м’ясо і пішов кликати міліцію. І вже з дільничим вони намагалися перехопити грабіжника, але він утік. Саме в цей момент я відчувала себе донькою героя. 

Але також в момент, коли батько заварював мені запашну каву зранку.

В момент, коли він колисав мого сина і сам куняв головою поруч, тому що був з нічної зміни. 

В момент, коли він зустрічав мене ранковим сніданком з поїзда Київ – Харків. 

І в той, самий перший момент, ще підсвідомо, коли батько годував мене груддю.

Так! Саме це робив батько. Мама робила дисертацію і, коли я народилася, вона не могла пропускати заняття в аспірантурі. Тому він взяв декретну відпустку, а вона залишала йому пляшечки з молоком.  Я відмовляється їсти з пляшки. Категорично. Тому татко ставив пляшку в кишеню на грудях та нахилявся до мене, наче мама-годувальниця. Тільки з таким “фінтом” я висмоктувала пляшку. 

Так батько дав мені послання піклуватися про тих, кого любиш, та креативити за будь яких обставин. Не знаю, чи він мій герой, але стовідсотково він – мій Геній! 

1998 рік. Щасливе передчуття чогось нового і жвава підготовка до прощання із шкільними роками. Прогонка сценарію, репетиція останнього дзвоника. І вальсу, на фоні якого все інше здавалося дитячими забавками. Танцюють не всі. Але я танцюю! Тижні репетицій промайнули,  і ось – остання. На шкільному подвір’ї розсипалися по парам хлопці та дівчата. Лише я залишилася стояти в стороні. Мій партнер по вальсу передумав і просто не прийшов на репетицію. Ледь стримую сльози, щоб не розревітися. Засмучена повертаюся додому. Не в силах дивитися на мої дорослі 17-річні страждання, папа, який зовсім не публічна людина, приймає рішення – танцювати зі мною вальс на останньому дзвонику!

А якщо не дозволять? А ти ж не знаєш, як ми танцювали! Це ж вже завтра!

Папа спокійно бере мене за руку, говорить: “Показуй!”. І ми танцюємо.

Ми були найкращими на шкільному подвір’ї, коли лунав вальс. Наш танок і мого папу згадували ще довго після шкільного свята, як приклад батьківської підтримки. 

Я завжди знаю, що можу на нього покластися. Він не вміє красиво говорити, але його дії говорять про любов, силу та підтримку гучніше найпишніших промов.

Мій папа – мій герой! 

Уявіть маленьке містечко 1984 року. У ньому парк, який пізніше визнають одним з найкрасивіших в Європі. А поки в місті зима і рясно падає волохатий сніг.

Татко, який обіцяв зводити покататися на ковзанах на озеро в Софіївський парк, пояснює доньці всю непередбачуваність погоди, але наштовхується на просту і логічну заяву 6-річної дитину: «Ти обіцяв!». А обіцянки у нас в роду – закон. І може саме тому тато, і дід по батьковій лінії займали керівну посаду.

Ми крізь снігову завісу пробираємося в парк, на маленьке замерзле озеро. Тато ледь встигає розчищати переді мною лід, щоб я каталася. Щасливі, обліплені снігом з ніг до голови приходимо додому. У цей момент тато був для мене не просто героєм – він став тим прикладом, який вчить виконувати обіцянки. І це стало моєю з ним спільною якістю, моєю опорою, яка тримає мене.