До мене на консультації інколи приходять чоловіки. Часто із запитом: «Не розумію, що їй було потрібно. Я їй – квіти щодня, каву на вихідних у ліжко, секс і пристрасть без обмежень. І все ніби добре, але за якийсь час вона надає перевагу якомусь ботану. Що зі мною не так?». Я заспокоюю, кажу, що все так. І вже після завершення наших робочих зустрічей, коли для чоловіків питання «Що хочуть жінки» трішки привідкривається, розповідаю власну історію на цю тему. Не як консультантка, приватно.
Пристрасний адорабль
Був у мене кавалер. Давня справа, ще коли я студенткою була. Кавалер був іноземцем, приїхав на стажування до нашого Університету, там ми і познайомилися. Він прибув вивчати українську, а сам був франкомовним. Я не знала французької, лише японську та англійську, тож ми зійшлися з ним посередині – на спілкуванні-тлумаченні українських слів англійською, яку він також знав. Для мене тоді це була цікава практика: українська з частими вживаннями англійських слів.
З якогось часу я стала помічати за своїм новим знайомим цікаву річ. Там, де хотів зробити мені комплімент, він уживав рідну французьку, якої я не розуміла. Одне слово чулося досить часто, звучало воно приблизно так: адорабль. З наголосом на останній склад. Коли я стала розрізняти це слово настільки регулярно, що усвідомила його смисл, ми вже по вуха були закохані один в одного. І його рідне французьке слово «адорабль», перетворилося на нейтральне англійське «адорабл», з наголосом на першому складі. Зрештою все це переросло у рідну мені «кохану», вимовити яку моєму кавалеру було досить складно. Ми довго знаходилися з ним у полоні нашого філологічного кохання. І ця гра слів підігрівала нас до пори досить потужно.
Адорація (лат.) – обожнювання, поклоніння.
Після цього кавалера було ще кілька іноземних романів. У значно старшому віці. Тож французьке «адорабль», англійське «адорабл» та польське «адорація» були свого часу частиною мого життя. Хоча, як на мене, всі вони були досить далекі у буквальному перекладі від слова «кохання». Але мене тоді так влаштовувало, тож я погоджувалася, що «обожнювати» значно сильніше та пристрасніше, ніж просто «кохати».
Щоправда, всі мої «адораційні» романи були наскільки карколомні, настільки і швидкоплинні. Чи то перебувати довго у постійному стані взаємного «обожнювання» було нам складно, чи культурно-історичні протиріччя ставали на перешкоді тривалості – однак ті стосунки минали. Залишаючи посмак легкої французької ностальгії, англійського туману та польського гонору.
А ще – залишки у серці чужомовної «адорації». Як м’ятні цукерки на язиці, як бульбашки від шампанського, що лосочуть піднебіння, як новорічний феєрверк над головою. Сильно в моменті, але порожньо потому.
Спокій кохання
Минув час. Я встигла охолонути після всіх тих пригод з іноземним смаком, лексикою та почуттями. Подовгу жила в Японії. В черговий мій приїзд з Японії в Україну зустрілася з тим спокійним, на початках непомітним оку, стриманим зачаруванням іншою людиною. Все розгорталося лінійно, розважливо, неквапливо. Ми давали один одному час. Без голосних слів, пристрасних проявів (до них було ще дуже далеко), але зі спільним дозвіллям, уподобаннями, колом друзів та схожими мріями. Я відкривала незвідане «своє» у нібито знайомих речах. І це захоплювало не менше, ніж невідоме «чуже», що на початках так заморочувало голову. Замість слів прийшли вчинки. І вже не хотілося того, хай би і пристрасного, але такого виснажливого швидкого фокстроту. Натомість, хотілося неквапливого вальсу, кружляти яким можна було безкінечно ніжно та замріяно. Відчуваюти, що у життя непомітно, але так надійно заходить те, що не цінилося за часів кавалерування з моїми чудовими іноземцями.
Зрештою, кохання своїми вічними смислами перекрило миттєву адорацію, наповнило своєю впевненістю, красою та задекларувало: я з тобою надовго. І в момент, коли легко, доречно і щиро прозвучало те завітне «Кохаю тебе», остаточно розвіялися всі попередні адораційні чари. І то був лише початок спільного малюнку, який творимо на чотири руки уже багато часу.
Мушу зазначити – мої іноземні кавалери також влаштували своє життя дуже добре. І всі вони були справжніми гречними чоловіками. У день оголошення моїх заручин я отримала три листівки, де було написано лише кілька слів. І всі три листівки починалися словом «adorable Tanya», а закінчувалися побажанням щастя і добра. Вони ще й досі зберігаються у великій скрині спогадів, в яку час від часу залізають погратися мої діти. Але то вже зовсім інша історія.
А щодо героїв моїх консультацій, то більшість із них також з часом облаштовують своє приватне життя. Коли ми прощаємося, у них в планерах є кілька «ключових слів». Для більшості із них пам’ятки в планері – це те, що буде виконано. До слів-ключів вони відносять «спокій», «розважливість», «уважність», «час», «романтика». І до кожного з цих слів прописують собі конкретний план дій. Чоловіки – вони такі, дуже конкретні. «Все залежить від вашої мети, – кажу наостанок. Яка мета – такий і план дій». І у більшості все виходить. З часом. Послідовно та непоспіхом. Розбавленими пристрастю та кавою в ліжко. І не за розкладом, а за бажанням. На яке також потрібен час.
Хоча я і сама не впевнена, чи дійсно це саме те, «чого хочуть жінки». Просто кожний виходить на свою відповідь. Вибудовує власну стратегію на шляху до щасливого кохання. Пристрасть vs Кохання, як це проявляється у вашому житті? Можливо, спільно дійдемо, нарешті, до висновку, що ж насправді потрібно жінкам. Та й чоловікам також.
АВТОР: Тетяна Бондарчук, консультантка, авторка гри «Мій ІКІГАЙ», засновниця альтернативного шкільного проекту, письменниця.
